Як суддя має відповідати за свої помилки

           Насамперед судді повинні дбати про самоочищення,

і самі стримувати тих, хто зарвався й виносить абсурдні рішення.

Судді України упустили цей момент ще приблизно років 20 тому

                   В’ячеслав Навроцький, професор: 
           Науковці не можуть бути безсторонніми, тому що живуть у суспільстві, мають своїх знайомих і друзів серед суддів, самі звертаються до судів, зіштовхуються з рішеннями, які вважають правильними або несправедливими. Так чи інакше це накладає певний відбиток на їхні позиції.

Покаранням чи тиском на суддю є стаття 375 Кримінального кодексу? Якщо йдеться про покарання недобросовісних, нечесних суддів, то проблеми немає. Якщо ідеться про тиск на суддів добросовісних, то тут потрібно з’ясувати, які масштаби цього явища, і, відповідно, думати, як йому протидіяти.

Незадоволення суспільства станом правосуддя зашкалює, але ж в Україні виносяться і законні судові рішення.Проблема стосується не лише суддів, а всього суспільства.  Але судді найбільше зацікавлені в її правильному вирішенні, і далеко не тільки тому, що вони є потенційними суб’єктами відповідного злочину. Судді мають бути найбільш зацікавлені в чистоті своїх лав. Відомо, що паршива вівця отару псує, і по окремих нечесних суддях часто оцінюють весь суддівський корпус. Судді насамперед повинні дбати про самоочищення, і самі стримувати тих, хто зарвався й виносить абсурдні рішення. Мені здається, судді України упустили цей момент  ще приблизно років 20 тому, і ради суддів, як на мене, нічого не зробили в цьому плані.

           Тому суспільство і держава змушені вдаватися й до крайніх заходів, заходів кримінально-правового характеру. З іншого боку, будь-яка кримінально-правова норма може бути використана як на користь суспільству, так і всупереч тим цілям, задля яких вона запроваджена. Зловживання правом, у тому числі й кримінальним, є поширеним явищем у нашій державі, стосується воно також і постановлення суддями завідомо неправосудного судового рішення.

Чи потрібна взагалі кримінально-правова норма про відповідальність судді за винесення завідомо неправосудного рішення? Розв’язувати це питання слід керуючись не емоціями, а науково обґрунтованою теорією криміналізації, яка вже десятки років існує у вітчизняному кримінальному праві.

Перший критерій — це суспільна небезпека діяння. Як індивідуального, так і сукупності. Бачив повідомлення: заступник міністра юстиції Шкляр сказав, що Україна повинна виплатити понад мільярд гривень за рішеннями Європейського суду з прав людини. Очевидно, що не можна тільки гривнями вимірювати шкоду таких рішень, але це один із показників, що доволі наглядно характеризує суспільну небезпеку. А є ж іще інший: це зламані людські долі, втрата віри у справедливість. Друге: має бути відповідна поширеність діянь. Якщо судити за даними офіційної статистики, то поширеності по суті ніякої немає, тому що випадки засудження одиничні. Якщо послухати іншу сторону, незадоволених, проаналізувати дані про стан довіри до судової системи, тоді виникає інший перекос. Мені здається, що поширеність, тим більше коли йде мова про дуже небезпечні суспільні діяння, дає підставу говорити про необхідність криміналізації таких діянь.

Ще один критерій — відповідність криміналізації вимогам, моральним засадам суспільства, співвідносність позитивних і негативних наслідків криміналізації. А також — історичний досвід, закордонний досвід і вимоги міжнародних правових актів. Чи підпадає встановлення кримінальної відповідальності за винесення завідомо неправосудних судових рішень засадам, якими керується Європейський суд з прав людини? Взагалі-то ми часто пробуємо апелювати до міжнародного досвіду, але мені здається, що це не кращий випадок. Коли говориш із зарубіжними колегами, то вони часто нас не розуміють — як це може бути винесене завідомо неправосудне судове рішення? Говорять приблизно так: суддя ж присягу давав, як він може її порушувати?

            Мабуть, тому в наших умовах треба виходити з інших вимог щодо криміналізації. Хоча певний закордонний досвід говорить про те, що заходи кримінально-правового характеру чи норми про службові зловживання застосовуються щодо таких випадків.

             Хочу звернути увагу ще на один момент. Кримінальна відповідальність встановлена не просто за винесення незаконного чи неправосудного рішення. Йдеться про рішення завідомо неправосудне. Водночас, я звернувся до словників і переконався, що там цей термін переважно не тлумачиться. Але з урахуванням контексту, в якому він вжитий у Кримінальному кодексі, можна сказати, що про завідомо неправосудним судовим рішенням є винесено особою, яка точно, достовірно, очевидно, безсумнівно знає, що це рішення є неправосудним. Як встановити факт неправосудності, чи усвідомлює особа таку обставину — це інші питання. 
І нарешті — чи означає ця завідомість, що особа діє із прямим умислом? Дуже часто зустрічаєшся із міркуваннями, та і в конкретних справах обвинувачений апелює до того, що не встановлено конкретних мотивів його зловживань, не виявлено користі, через те, мовляв,  не можна говорити про умисел. Але умисел, і це теж вже десятиріччями доведено в теорії кримінального права, має місце тоді, коли особа прагне досягти якогось результату як своєї цілі, так і тоді, коли вона усвідомлює неминучість настання відповідного наслідку. Особа, яка виносить рішення, що явно, очевидно, достовірно не відповідає закону, не відповідає фактичним обставинам справи, усвідомлює і неминучість таких наслідків. А усвідомлюючи неминучість наслідків і, тим не менше, вчиняючи свої діяння, вона бажає цих наслідків.

                         Михайло Новіков, суддя: 
           Є приклад господарського суду Вінницької області, коли у певній справі сторона, незадоволена результатом розгляду, навіть після розгляду справи Верховним судом усе-таки звернулася із заявою про злочин щодо суддів. Прокуратура не з першого разу погодилася внести цю заяву до ЄРДР. Після відповідного рішення суду це сталося, судді потрапили під кримінальне провадження. Вони ходили як свідки, давали пояснення. 
Взагалі виходить так, що будь-яке рішення судді, а тим паче, якщо воно скасоване в апеляційному чи касаційному порядку, можна ставити під сумнів — правосудне чи неправосудне. За великим рахунком, і практика так іде, і справи порушуються: ніхто не досліджує питання, що таке є об’єктивна сторона. Ставиться в першу чергу питання завідомості. Я наведу ще один приклад.

           Апеляційний суд Харківської області, справа №1-6/11 від 25 червня 2012 року відносно судді, який виніс постанову про визнання банкрутства. Цей суддя виніс неправосудне рішення, тому що, з точки зору органів обвинувачення, він не мав підстав порушувати справу про банкрутство. А «завідомість» полягала в тому, що він «мав дуже великий досвід і не міг помилитися». Це все, з чого складалося обвинувачення.

Ми проаналізували такі випадки і замислилися над тим, у чому ж полягає проблема. На нашу думку, вона полягає в тому, що на сьогоднішній день поняття «неправосудне рішення» не має правового визначення. Є лише філософське правове визначення. А це поняття може потрапити ще і в Конституцію. В проекті, у частині, що стосується зняття недоторканності з суддів, намагаються внести таке конституційне поняття, як «неправосудне рішення».

            Коли ми поставили питання, що таке неправосудне рішення, ми виходили з поняття «правосуддя». На жаль, є тільки два таких поширених поняття правосуддя — це правий суд або справедливість, виходячи з назви. І все, за великим рахунком. Але в цього поняття ще є дія. Якщо ми відкриємо закон про справедливий суд в останній редакції, то дійдемо висновку, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Нібито ні про що не сказано, але сказано дуже багато. Що таке правосуддя? Це виключна діяльність державного органу, в даному випадку суду. Це надане законом право державному органу судити. Виходячи з цього, правосудне рішення — це коли суддя мав право судити, приймати рішення. А неправосудне рішення — це коли виникла ситуація, коли суддя за певних обставин не мав права судити. До таких обставин, із найбільш поширених, відноситься, зокрема, таке: я як суддя-господарник не маю досвіду в кримінальному праві. Ще є такі випадки: розгляд справи у незаконному складі колегії суддів, ухвалення рішення про права і обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі, коли були підстави для відводу судді.

Позиція Ради суддів полягає в тому, що суддя повинен чітко розуміти, якими є підстави визнання рішення неправосудним. Ці підстави не повинні мати подвійного трактування і якогось іншого тлумачення. На сьогоднішній день будь-яке рішення з точки зору об’єктивної сторони можна вважати неправосудним, тим паче, якщо воно скасовано. Наша точка зору полягає у тому, що ідеальний варіант був би, якби сама стаття Кримінального кодексу чітко визначила склад злочину, об’єктивну сторону злочину, що таке неправосудне рішення. Бо стаття 375 не передбачає цього, вона каже: існує факт — неправосудне.

              Ми погоджуємося з точкою зору авторів цієї статті, що справді, неправосудне рішення є незаконним. Але не кожне незаконне рішення є неправосудним. І, на наше переконання, про неправосудне рішення можна говорити лише у тих випадках, коли порушені норми процесу. Оскільки порушення норм матеріального права — це точка зору судді. Бо може виникнути ситуація, що суддя не матиме права на власну суб’єктивну точку зору, за власним переконанням приймати рішення. Слід чітко визначити підстави об’єктивної сторони звинувачення у цьому злочині. Але навіть коли будуть встановлені ці обставини, це ще не означає, що буде склад злочину.

              Судді Черкаського обласного суду розповідали мені, як слідчий суддя, отримавши справу, вчинив певні процесуальні дії. В подальшому, за кілька років справа знову потрапила до нього, і він не мав права її розглядати. Але позаяк справа складалася з декількох томів, перш ніж з’ясувати цю обставину, суддя вчинив певні процесуальні дії. Він потім з’ясував цю обставину і сам собі написав самовідвід. Де тут умисел, склад злочину? Але з об’єктивної сторони можна було б стверджувати, що є підстави для складу злочину відносно нього щодо неправосудності рішення. Тому, на наше переконання, підставою для відповідальності в такому контексті можуть бути лише порушені норми процесу. Не можна долучати туди норми матеріального права, бо в такому разі ми позбавимо суддю можливості приймати рішення за власним переконанням.

Можливість судової помилки вже зафіксовано кодексами, самим фактом існування апеляції і касації. Навіть сама наявність таких двох інстанцій, як апеляція і касація, вже стверджує, що суддя може помилитися.